Історія с. Песець Новоушицького району Хмельницької обл.: березня 2014

Історія с. Песець

2008 р.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….3

1.Від першої згадки про село до кінця XVIII ст…………………………...5

2. У складі Російської імперії……………………………………………….7

3. Встановлення радянської влади в селі Песець………………………….10

4. Голодомор 1932 – 1933 рр. в селі Песець……………………...………..17

5. Песець в роки Великої Вітчизняної війни………………………………22

6. Песець від повоєнних років до 1991 року………………………………25

7. Сьогодення нашого села…………………………………………………27

8. Наші славні односельчани……………………………………………….29

Висновки…………………………………………………………………….29

Література…………………………………………………………………...31

Додатки……………………………………………………………………...32

Село Песець – вкраїнське, карооке,

Де Судич – князь орду Батия бив,

Де з гайдамаків рід іде глибокий,

Де Кармалюк стежки всі ісходив.

Село ж моє, святине предковічна,

Вкраїну – матінку нащадкам сторожить.

Вода цілюща, пісня зорелітня,

Дуби столітні, садів духмяний цвіт…

Ряди тополь в сіянні зір горючих,

Чумацький шлях над сяйвом пірамід.

Тут мій народ, творящий, невмирущий,

Трудом святим недолю переміг…

А.П.Гуцол.

Вступ

Сьогодні прокидається у людей бажання якомога більше дізнатися про свою справжню історію. Українському народові упродовж багатьох століть було відмовлено у такому знанні. Нашу історію вивчали й захоплювались нею багато вчених різних епох і народів. Український народ дістав можливість вивчати справжню історію своєї Батьківщини після проголошення незалежності і утворення самостійної держави України.

Лише тепер повертаються до нашого народу із закритих фондів бібліотек і архівів праці видатних українських істориків: М.С. Грушевського, І. Крип’якевича, М. Костомарова, Д. Яворницького, Д. Дорошенка. М. Аркаса. Серед цих праць є чимало присвячених історії нашого краю, так історію поділля досліджував ще відомий український історик перший презедент України М.С.Грушевський. Будучи студентом Київського Університету він писав дипломну роботу про історію Барського староства. В цій роботі згадується і село Песець. Історію нашого краю в своїх працях висвітлили також історики В.Л. Марчинський В. Молчановський. Так в цих працях згадується, як населення деяких сіл нашого краю, в тому числі і села Песець брало активну участь у Національно – Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Є чимало і сучасних праць присвячених історії нашого краю. Наприклад, про Поділля від най давніших часів до 90-их років розповідається в „Нариси історії Поділля”, авторами яких є колектив викладачів Кам’янець - Подільського Державного Університету.

Особливе місце в історії займає історія рідного краю де людина народилася і живе. Адже це історія наших предків далеких і близьких. Все, що ми маємо сьогодні, матеріальну й духовну культуру – це справа їхнього життя, їхніх сподівань, успіхів і помилок. Ще не все досліджено, осмислено. Особливо це стосується історії багатьох сіл і містечок нашої держави.

Живучи в мальовничому Подільському селі Песець, виникає бажання познайомитися ближче з його історією, дослідити ще невідомі до цього часу історичні факти , які стосуються виникнення села, життя його жителів впродовж віків. Метою цієї роботи було висвітлення історії нашого села від найдавніших часів до сьогодення, так, працюючи над історією села Песець ми торкнулися перших згадок, топонімічних відомостей про його виникнення. Нас зацікавило те, що топонімічні дані про назву села Песець та річки Данилівни оповиті легендами, виявилися достовірними і підтвердженими історичними документами. Цікавими також були історичні та архівні документи, які стосувалися історії села Песець XV – XIX ст. Недостатньо вивчені періоди історії села 30-их років, особливо голодомору 1932 – 1933 рр., про який свідомо замовчувалося у радянські часи. Мало відомо також про життя селян у період колективізації.

Мало досліджений також період історії села в роки Великої Вітчизняної війни. Зокрема перебування наших односельчан на каторжних роботах в фашистській Німеччині, їх подальша доля. Потребують переосмислення і детального вивчення і інші історичні факти радянського періоду історії.

Сьогодні перед українською історичною наукою стоїть першочергове завдання: повернути правдиву історію українському народові, виховати в нього любов і повагу до рідної землі, національну гордість, патріотизм. А для цього потрібно вивчати історію рідного народу, рідного краю. Потрібно досліджувати мало вивчені події і факти з життя нашого народу. Збирати спогади в очевидців цих подій, вивчати архівні документи та інші джерела. Адже з історії кожного села, кожного району і складається славна, героїчна історична спадщина нашого українського народу.

1. Від першої згадки про село до кінця XVIII ст.

Село Песець виникло в середині XIII століття. З історичних джерел відомо, що в стародавні часи наші предки – дружинники галицьких князів – любили влаштовувати полювання в розкішних і багатих лісах Придніпровського Пониззя. Столицею Пониззя було тоді місто Бакота. Полювання на песця ,борсука ,лисицю було тоді улюбленою справою князів та їх дружинників. В цю місцевість їх приваблювали також розкішна природа лісів та цілюща вода численних джерел.

У 1240 році галицький князь Данило Романович ,боячись монголо-татар, які ішли із Південного Сходу, пішов збирати для захисту слов`янських земель війська спочатку в Угорщину, а потім у Польшу Татари, пройшовши через Волинь, обмежелись пограбуванням Придністров`я, і незабаром відійшли, не підкоривши собі цього краю.

Але в Данила Романовича крім зовнішніх були і внутрішні вороги –бояри , які, скориставшись відсутністю князя а потім і відступом монголо-татар, вийшли зовсім із підлеглості князю . Так боярин Доброслав Судич вийшов у Бакоту і захопив усе Пониззя, роздаючи цілі округи цієї благодатної землі своїм вірним дружинникам і спільникам. Він наказав збудувати у місці полювання на песця будинок-сторожку, де приймав своїх друзів –бояр та князів. Такий будинок-сторожка був споруджений у мальовничому місці, де із підземних джерел брала свій початок невеличка річка. В ті часи тут і народилося поселення.

У 1241 році Данило Галицький підкорив непокірних князів, і прогнав із Пониззя болохівських князів та Чернігівського князя – Ростислава Михайловича.

Великий князь Данило теж інколи любив виїжджати на „песця „. Багата природа споконвічних лісів, полювання приваблювали його. Він не раз відпочивав в цьому місці, що стало для нього улюбленим. Тому місцеві поселенці назвали річку, що брала тут початок – Данилівкою. Саме ж поселення зберегло назву „Песець”.

До 1255 року Песець, як і все Придністровське Пониззя ,утримувався у складі Галицького князівства. В цьому ж 1255 році в даній місцевості знову появилися татари і захопили цей край . Правитель Пониззя – Міллей – перейшов на сторону татар. Та незабаром Князь Данило вигнав татар із Бакоти і земель, що до неї належали. Мілей попав у полон до сина Галицького князя – Лева, і ввійшовши в довір`я, знову отримав від нього у управління Бакоту з Пониззям. Проте незабаром віроломний Міллей знову віддав ці землі татарам. З того часу ці землі, а отже й Песець, знаходились під татарським володінням. Татари знищували і руйнували міста і села в цьому краї. Будь яких згадок про Песець за період татарського панування в історії не збереглося.

В 1362 році литовський князь Ольгерд розбив татар біля Синіх Вод. З цього часу Песець, як і все Придністровське Пониззя, відійшов у володіння литовських князів Коріатовичів.

З 1404 рокку село Песець в складі Барського староства,що вважалося корлівським володінням по роду королеви Бонни. Литовці захищали Пониззя від татар, частково відбудували деякі міста і фортеці. В час литовського панування Пониззя стало називатися Поділлям.

З 1430 року на Поділлі почалася доба польського панування. В цьому ж 1430 році князь Вітовт віддав Песець своєму слузі - Волосу. Належало воно тоді до Бакотського повіту. Пізніше Песець знову став королівським володінням.

Під пануванням польської шляхти село Песець страждало довгий час, і не раз повставало пороти поневолювачів. Жителі села підтримували гайдамаків, які боролися проти польського , а пізніше проти турецького

панування.

В 1672 році Песець був захоплений турками. Як відомо з історії, поляки продали тоді Поділля туркам за 22 тисячі червінців ( Договір про мир під Буча чом ).

До 1699 року точилася безперервна війна з турками. І в 1699 році між Росією, Австрією, Туреччиною і Польщею був заключний договір про мир, за яким поділля відходило до Росії. Але з цього часу в Придністровському Поділлі знову панують поляки. Понад 350 років Песець стогнав під польським і турецьким ігом, але в умовах національного гноблення все ж зберіг свою культуру, національні звичаї і традиції.

Жителі Песця приймали активну участь у Національно- визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. В працях деяких істориків ( Марчинського І. , Молчановського Н., Сецинського К.) згадується як населення деяких сіл ,як Лоївці, Песець і інших активно підтримували визвольний рух.

2. У складі Російської імперії

Після перемоги російських військ над турками в 1793 році і розпаду Польші Поділля ввійшло до складу Російської держави. В цьому ж 1793 році цариця Катерина II віддала Песець в дар своєму таємному раднику – генералу Стрекалову. Через деякий час генерал Стрекалов подарував село своїй доньці, як придане, коли та виходила заміж за генерала Дівова. Усі свої маєтки генерал Дівов пороздавав спадкоємцям. Песець же перейшов у володіння барона Местмахера.

В 1755 році в селі проживало 1368 чоловік. З приєднанням краю до Росії життя селян майже не змінилося. Становище їх було таким же важким як під гнітом польських магнатів , так і під гнітом російських поміщиків. Це викликало невдоволення серед широких верста населення. Часто виникали стихійні виступи селян, які супроводжувалися підпалами панських маєтків, поділом панського збіжжя. Такий виступ стався 7 червня 1845 р. і в с. Песець. Селяни скаржилися поміщику Дивову на жорстоке поводження з ними на жорстоке поводження з ними управителя Шмідта, але поміщик відмовився їх слухати. Після цього селяни почали сходитися на таємні нічні збори, на яких складалися списки осіб готових підписати скаргу на управителя. 10 червня до управителя Шмідта прийшло близько 500 селян із сіл Песець, Івашківці, Куча, Слобідка Куцька. Вони вимагали встановлення порядку по відробітку панщини, наділу їх землями з сінокосами. Управитель наказав селянам розійтися, щоб наступного дня прислати до нього по 10 селян з кожного села для домовленості. На другий день селяни знову з’явились до нього в тій самій кількості. Вони кричали, що хочуть бути казенними а не поміщицькими. 13 червня 1845 року до Песецького маєтку виїхав Подільський губернатор а 14 червня були розквартировані дві роти Кам’янець – Подільського внутрішнього гарнізонного батальйону і батальйон Великолуцького Єгерського полку. Після введеня військ селяни обрали чотирьох уповноваженних і послали їх зі скаргою до губернатора ( аналогічна скарга була подана і до земського суду. У відповідь 40 селян за розпорядження губернатора було передано військовому суду. За вироком суду, затвердженим генерал – губернатором Д.Г.Бібіковим, міністром внутрішніх справ, комітетом міністрів і царем, селянин Н.Ф.Савлюк був визнаний головним винуватцем, покараний 80 різками і висланий в Сибір на поселення. Ще одного селянина покарали 60 різками, 10 селян -50 різками, 18 померло у в’язниці а один втік. Витрати пов’язані з придушенням виступу селян були покладені на їх рахунок.

До 1861 року селяни були кріпаками. І коли у 1861 році кріпацтво було скасовано, селяни змушені були ще довгих 40 років викуповувати землю. Селяни Песця закінчили викуп землі аж у 1907 році. Не зважаючи на те що панщина була скасована, вона фактично зберігалася і надалі. Так, на початку XX століття барон Местмахер мав у Песці 500 десятин землі, яку селяни у нього орендували. Були і малоземельні селяни, які щоліта ходили на заробітки у Бесарабію.

Що стосується розвитку освіти, то у 1859 році у селі була ввідкрита церковна школа грамоти, в якій навчалося 162 дітей шкільного віку. В 1897 році була побудована нова школа – церковно – приходна, в якій працював один учитель, а священник викладав Закон Божий. У 1912 році була побудована земська чотирьохкласна школа, в якій працювали 2 учителі, і навчалося 70 учнів. Навчання в школі велося на російській мові. Ось цифрові дані про народну освіту станом на 1906 рік :

Всього дворів у селі – 335

Чисельність населення – 1796 чол.

З них чоловіків – 897

жінок - 899

Дітей шкільного віку – 180 чол.

Кількість учнів – 87 чол.

Не навчаються в школі – 93 чол.

Отже, навчалося в школі лише 37 % дітей. Загальні статистичні дані про стан освіти в селі будуть точніші, якщо врахувати, що в число дітей шкільного віку царське міністерство освіти включало лише дітей до 12 років. Коли ж урахувати дітей від 7 до 15 років, то їх на той час було 284. А це ще суттєво зменшує показники освіти на селі.

Наприкінці XIX – на початку XX століття жителі села Песець жили в злиднях і нестатках. Часто хворіли, була висока смертність. Ніяких лікарів і медичних установ в селі не було. Хворі зверталися до дідів – знахарів, бабок – шептух.

Торгівлею в селі займалися євреї, а також чумаки.

У 1892 році в Песці був побудований винокурний завод, що належав барону Местмахеру. Спирт барон продавав державі, а відходами годував свою худобу , та продавав селянам за ціною 2 копійки за відро. На заводі працювали селяни. І хоча працювати доводилось від світання до смеркання, плата за працю становила лише 7 карбованців на місяць. Заводський управитель ставився до селян погано, за найменшу провину карав, штрафував.

Російсько – японська війна, о розпочалася в 1904 році, значно погіршила і без того важке становище селян. Годувальники залишали свої сім`ї, і вирушали на фронт. Царський уряд війну програв, соціально – політичне становище в країні загострилось, розгорнувся революційний рух робітників та селян. Могутній селянський рух, що розгорнувся в країні в 1905 – 1907 рр.

прокотився і Поділлям.

У селі Песець революційні заворушення розпочалися ще в 1904 році. Царські власті спрямували невдоволення селян на місцевих євреїв. Внаслідок єврейських погромів в селі було розорено і пограбовано 20 єврейських сімей. У 1906 році повсталі селяни організували підпал поміщицького маєтку в селі. Поміщицький хліб розділили, і почали ділити землю. Було оголошено страйк, і ніхто з селян не виходив на роботу до пана. Барон Местмахер звернувся по допомогу, і губернатор направив для придушення бунту в село 100 жандармів. Селяни будували барикади, загороджуючи шлях жандармам виставили 80 борін. Але під натиском озброєних жандармів селяни змушені були відступити. Було наказано зробити схід села, на якому губернатор заявив, що задовольнить вимоги селян, в разі обрання ними довірених осіб для ведення переговорів. Селяни обрали 12 своїх представників, але ніяких переговорів не відбулося. Цих людей було заарештовано і відправлено в Новоушицьку тюрму. Їх відпустили лише тоді, коли селяни вийшли на панську ниву збирати врожай. Організаторів повстання було засуджено і ув`язнено. До них належали : Палко Павло, Білий Іван, Білий Дмитро, Білий Петро, Бойко Максим, Зваричук Пилип, Москалюк Григорій, Москалюк Максим, Онищук Терентій, Крук Андрій. Таким чином селянське заворушення у селі було придушене.

У жовтні 1909 року барон Павло Павлович Местмахер помер в м. Кам`янці – Подільському. Поховано його на сільському кладовищі в родинному склепі. Ввесь маєток разом із спиртзаводом перейшли у володіння родичам барона ( барон був неодружений ).

Перша світова війна, в якій брала участь і Російська імперія, значно погіршила становище населення нашого краю. З 114 сільських сімей чоловіків було забрано на фронт. На долю краян знову випали голод, злидні і поневіряння. Селян, які працювали у поміщицькій гуральні , визискували, давили штрафами, як і тих, хто обробляв панське поле, та обслуговував панський маєток.

В цей час в країні все більших обертів набирає революційний рух. Поширився він також і на Поділля. В другій половині 1916 року робітники гуральні в знак протесту проти жорстокої експлуатації випустили із чанів ввесь спирту річку. Спиртзавод перестав працювати, і протягом 1917 – 1918 років завод був остаточно зруйнований. Перша світова війна забрала життя 62 жителів села, які не повернулися з фронту. 34 чоловіки повернулися каліками. І в цей час царський уряд терпів поразку за поразкою на фронтах. Господарство населення продовжувало руйнуватися.

3. Встановлення радянської влади в селі

У жовтні 1917 року після більшовицького повстання в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами – прибічниками Тимчасового уряду, більшовиками та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи „ петроградський почин „, більшовики України на короткий час встановили радянську владу на Вінниччині, у Кам`янці – Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. В селі Песець в цей час точилася боротьба селян з поміщиками та їх прислужниками. Селяни відмовились іти на роботу. Налякані революційними заворушеннями, всі родичі барона Местмахера повтікали в Петербург та інші міста. Маєтком ще деякий час керував управитель.

На початку 1918 року в селі був створений комітет бідноти, який готувався до розподілу між селянами панських земель. Але проіснував він недовго, оскільки почалась громадянська війна.

Розвиток громадянської війни в Україні у другій половині 1919 – на початку 1920 рр. мав низку особливостей:

1. Значна кількість претендентів на владу в українських землях ( більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух тощо).

2. Різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін ( більшовики та білогвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці – за, Директорія ж обстоювала незалежність української державності тощо).

3. Відсутність військово – політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України ( співвідношення сил у травні 1919 р. Між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, збройними формуваннями М. Григор`єва та Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17).

4. Хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни тощо у більшості задіяних у протистоянні сил .

5. Укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами.

6. Пасивність основної маси населення України, яке в своїй більшості стало жертвою експансії та об’єктом насилля.

7. Помітний вплив на події зовнішніх факторів ( дипломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними державами тієї чи тієї з воюючих сторін тощо).

Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. „Білий рух” перебував у цей час на піднесенні. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Маріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи у кінцевий успіх, А. Денікін 3 липня 1919 р. підписує „Московську директиву” – наказ про наступ на Москву, Органічною складовою частиною якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над всім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Одесу.

Активізація дія збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григорєва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з`єдналася з військами УНР. Тому об`єднана українська армія налічувала в своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Штаб Головного отамана, який очолив генерал – поручик М. Юнаков. Характеризуючи ситуацію, що склалася, командувач УГА М. Тарнавський писав: „Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві різні держави, і вплив діаметрально різних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє п`ятно”.

Протиріччя у новоствореному об`єднані виявилися майже одразу : якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме у Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс – УГА веде наступ на Київ, а формування УНР – на Одесу, по суті, був помилковим, оскільки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об`єднаної армії та втрати часу.

Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 р., спочатку розгортався досить успішно – протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Київ. 30 серпня, фактично не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою мало чисельність, діяли зухвало, рішуче, і врешті – решт встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати у протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівна – Васильків.

Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний „трикутник смерті”: між радянськими військами, білою Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців поширилась епідемія тифу, яка поглинула майже ¾ особового складу українського війська. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 листопада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.

У цей час майже у безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини – одна мусила перейти до Польщі, інша – на чолі з генералом М. Омеляновичем – Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.

Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилися аутсайдерами під час жорстокої боротьби у другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області – Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:

Політична сфера:

- встановлення терористичної диктатури;

- застосування жорстких репресій проти політичних противників;

- обстоювання гасла „единой и неделимой”, яке стало основною ідеологічною засадою білого руху;

Економічна сфера:

- відновлення поміщицької влади на землю;

- стягнення з селян примусових контрибуцій;

- запровадження своєрідної „денікінської продрозкладки” – разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;

- відродження свободи торгівлі;

- ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;

- обіцяння аграрної реформи („Земельна реформа і... шибениці, - акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, - тоді ми знову дійдемо до Москви”);

Сфера культури та національних відносин:

- обмеження сфери вжитку української мови;

- закриття українських газет та журналів;

- припинення діяльності Української Академії Наук;

- посилення шовінізму, національної ворожнечі.

Безумовно, така політика не могла мати широкої підтримки , більше того,

вона викликала обурення та протест народних мас. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу масового партизанського руху – вже восени у денікінському тилу діяли сотні партизанських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько – партизанського руху свідчить те, що партизанські формування тримали під своїм контролем значні території, інколи навіть створювали свої органи управління (на Миколаївщині навколо села Баштенка три місяці проіснувала Баштанська республіка), неодноразово повстанці оволодівали такими великими містами, як Полтава, Кременчук, Єлисаветград тощо.

Одностайно виступаючи проти денікінського окупаційного режиму, партизанські загони між тим мали різну політичну орієнтацію, причому досить широкого спектра – від радянських та петлюрівських формувань – до політично не визначених. Намагаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в організоване русло, різні політичні сили створювали центри для керівництва повстанцями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утворили За фронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіром, а у Кам`Янці – подільському було сформовано Центральний між партійний повстанський комітет, що став координуючим центром для загонів, які боролися за відновлення УНР.

На роль лідерів анти денікінського внутрішнього фронту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, українські есери, українські соціал – демократи, анархісти тощо.

Найпотужнішою течією повстансько – партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 р. Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася „чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення”.

Досить швидко махновський рух набув загально селянського характеру, про що свідчить зростання чисельності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джерелами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси, Махно блискавичним ударом в районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопу до Бердянська і від Каховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Маріуполем, який розташовувався за 100 км. від Таганрога, Де перебувала денікінська ставка. Такі дії „батька” Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.

У цей час махновський рух був на піднесені і з кожним днем набирав сили. Зростаючу силу махновців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та чисельні формування – армійський корпус генерала Я. Плащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.

Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль за Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолюції „Про радянську владу в Україні”. Після бурхливого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української політики Раднаркому. Суть цього документа полягає у певному пом`як шені офіційного курсу, в намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок:

- формальне визнання самостійності України;

- запровадження повільніших порівняно з Росією темпів націоналізації промисловості;

- передача селянству частини колишніх радгоспних земель;

- зменшення обсягів продрозкладки;

- залучення до партійного керівництва українців;

- співпраця з колишніми політичними опонентами – лівими партіями боротьбистів та борбистів.

Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централізму через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 р. ).

Форсовано формувалася однопартійна система – на початку березня 1920 р. 4 тис. боротьбистів вступили до більшовицької партії, а наприкінці року про самоліквідацію партії заявив з`їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).

Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням „воєнного комунізму” та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, „пануючий клас перемагає опір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому „цивілізованому” буржуазному суспільстві”.

Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Україні, підточений недалекоглядною політикою „воєнного комунізму” та повстанським рухом, поступився місцем терористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління та соціально – економічні перетворення нової влади не задовольнили широких народних мас, свідченням того став широкомасштабний повстансько – партизанський рух, чільне місце в якому займала махновська течія. Свою роль в ослаблені денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об`єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м`якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те, що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері, пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режимові певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.

Таким чином територія села Песець переходила з рук в руки денікінців, петлюрівців, поляків, німців і лише в вересні 1920 р. встановилася радянська влада.

Вже в 1920 р. було знову створено ком бідноди головою якого був Чорний Остап. Пізніше ком бід перетворився у комнезам, очолювали який в різний час: Андрейко Семен Ілліч, Шершун Сава Васильович, Андрейко Олекса.

В 1923 р. в селі Песець був створений партійний осередок з 10 чоловік членів КП(б)У: Савлюк Петро Сергійович – секретар осередку, Шершун Сава Васильович, Шершун Петро Васильович, Шершун Карпо Васильович, Бойчук Григорій Іванович, Грах Дем`Ян Васильович, Яцинтюк Клава Іванівна, Шершун Дем`Ян Васильович, Палко Макар Ульянович.

Комсомольська організація виникла в селі трохи пізніше – в 1923 р. . До складу першого комсомольського осередку входили: Попіль Домка виходець з села Бучаї – секретар осередку, Гоголь Павло Іванович, Зваричук Семен Гнатович, Шершун Карпо Васильович, Палка Ася, Римар Іван Созонович, Яцко Прокіп Семенович, Палка Михайло Прокопович, Палка Самуіл Прокопович.

Партійна і комсомольська організації відіграли основну роль в створені першого колгоспу в селі. У 1923 р. в селі Песець організувалася перша артіль під назвою „Перше травня” – головою якого був Римар Семен Васильович. Друга сільгосп артіль „Згода” була утворена в 1925 р. В 1926 р. був організований третій колгосп під назвою „Восьме березня” – головою якого був Палко Макар Ульянович. В 1929 р. всі три колгоспи об`єднались в один під назвою Ім. Леніна. Першим головою колгоспу Ім.. Леніна був Савлюк.

В перші роки колгоспного життя Землю обробляли кіним інвентарем та вручну. Незацікавленість селян, зумовлена політикою воєнного комунізму спричинили скорочення посівних площ на 15%. Внаслідок чого валовий збір хліба в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

В 1929 – 1930 рр. В селі Песець переважна більшість селянських господарств вступили у колгосп. Але були селяни які не бажали йти у колгосп й чинили опір. В 1933 р. пострілом із револьвера на шляху Песець – Івашківці був убитий комуніст Шершун Дем`ян Васильович. В цьомуж році селянин Колісник Тимофій ударом ножа убив члена комісії по хлібозаготівках – Онищук Олександру, а сам, боячись покарання повісився. Опір селян був слабким і не міг перешкодити утворенню колективних господарств.

В 1930 р. в селі було здійснено загальнообов`язкову початкову освіту, а вже в 1932 р. початкова школа була реорганізована в семирічну в 1934 р. в ній працювало 12 учителів та навчалося 272 учні.

У 1925 р. організоване сільське споживче товариство і відкрита кооперація. На території села була відкрита амбулаторія і перший в районі родильний будинок, де працювали фельдшери: Романюк, Сокержинський і акушерка Сухарська. В 1924 р. в селі відкрився драматичний гурток, який готував спектаклі класичних українських п`єс: „Наталка Полтавка” Котляревського, „Безталання” , „Сто тисяч” К, Карого. Постановки організовувались для населення сіл Песець, Івашківці, Кучі, Нової Ушиці. Знаменитими самодіяльними артистами були: Комарніцкий В. С. Павлюк Тимофій Федорович, Попіль Домка, Павлюк Євгена Павлівна, Римар Іван Созонович. В 1933 р. згідно ухвали загальних зборів села було закрито церкву і в даному приміщені був створений клуб на 200 місць.

4. Голодомор 1932 – 1933 рр. в селі Песець.

Штучний голодомор 1932 – 1933 рр. був жахливим злочином проти власного народу. За механізмом творення й страхітливими наслідками слід занести до книги най трагічніших дат в історії людства. Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він був викликаний розбурханою стихією, а зумовлений широкомасштабними політичними, соціально – економічними і антигуманними експериментами ВКП(б) та уряду СРСР. Творці голодомору, а це велика армія партійної та державної номенклатури, дбали про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії. Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, тому що з діда – прадіда займалися хліборобством на власній землі.

У 1928 р. більшовики запровадили продрозкладку, яка супроводжувалась репресивними заходами. План вважався не виконаним, якщо хоча б одне селянське господарство не виконало своє „тверде завдання”. Така система хлібозаготівель за розкладкою виснажувала кожне селянське господарство, штовхала його на межу відчаю і голоду. Хлібозаготівлі супроводжувались репресіями, фізичним та моральним знущанням над селянами, яких за невиконання „твердого завдання” позбавляли засобів існування, судили ніби кримінальних злочинців.

Великим поштовхом до катастрофи стала суцільна колективізація, метою якої було створення декількох тисяч колгоспів замість п`яти мільйонів селянських господарств, що сприяло б легшому і швидшому вилученню зарна у селян. Водночас ще одним впливовим методом тиску на селян була політика масового розкуркулення: у селян забирали не лише худобу, а інколи все, до останньої нитки. За роки колективізації в Україні було розкуркулено 200 тис. селянських господарств. Вони були виселені за межі України. Лише протягом 1930 – 1931 рр. на Урал вивезли понад 32 тисячі українських сімей.

Таким чином, упродовж 1928 – 1929 рр. було сформовано механізм творення майбутнього голодомору. Відбулась своєрідна генеральна репетиція української трагедії, основними причинами якої стали: колективізація, хлібозаготівлі, розкуркулення, репресії. Саме ця багатоголова потвора командно – адміністративної системи знекровила селянське господарство, позбавила його національної самобутності, призвела до голодомору.

Масове голодування селян розпочалося у грудні 1931 року, і тривало до вересня 1933 року, тобто голод не вщухав упродовж 22 місяців. Про жахливий стан українського села свідчать факти масового людоїдства і трупоїдства. Люди гинули від фізичного виснаження, отруєнь, вбивств, самогубств. Архіви зберегли сотні і тисячі фактів поїдання власних дітей. Усі ці жахливі картини голодомору, яких досить багато підтверджують акт геноциду проти власного народу.

На сьогодні ще не вивчили належним чином економічних, демографічних, соціально – економічних та морально етичних наслідків голоду 1932 – 1933 рр. Здебільшого історики займалися підрахунками кількості жертв голодомору. За різними даними в Україні від голоду 1932 – 1933 рр. загинуло від 10 до 15 мільйонів людей. Однак наслідки голодомору не обмежуються демографічними втратами населення. Жахлива трагедія українського народу мала й економічні, політичні, морально – етичні та соціально - психологічні наслідки. Вона має також і національний аспект. Він торкається насамперед антиукраїнської спрямованості голодомору. Уряд, а точніше Сталін і його помічники, не приховували своєї ненависті до українців. У грудні 1932 р. було припинено українізацію. Відразу розпочалися судові процеси над українською інтелігенцією. Якщо суспільна колективізація і голод фізично поруйнували соціально – економічні підвалини національної самобутності селян, то припинення українізації – означало духовну руйнацію українського народу.

Завдяки масовій колективізації, розкуркуленню, голоду і відвертому терору, утвердилися соціально – економічні підвалини тоталітарного режиму. Самодіяльні українські землероби стали колгоспниками – кріпаками, підневільно виконували державні замовлення, а за „ударний труд” одержували символічну плату. Мільйони колгоспників померли від голоду, загинули в таборах, на лісоповалах. Колективна власність, що утворилася в наслідок масової колективізації, економічно підживлювала однопартійну систему диктаторського типу. Відсутність багатовекторності економіки унеможливила наявність будь – якої багатопартійної системи. Економічна одноманітність, яку юридично затвердила Конституція 1936 р., обумовила і соціальну однорідність – радянський народ, якому роками прищеплювали упокорення та фанатичну відданість черговому вождю. Це теж наслідки голодомору. Терор голодом виховав у них сліпе поклоніння владі, законослухняність і соціальну терпимість, яка влила в очевидців голоду і їх нащадків почуття страху.

Малодослідженим залишається морально - етичний аспект голоду в Україні. Жадоба до чужого майна, почуття особистої помсти, класова ненависть, фанатичне поклоніння вождям і особистий страх штовхали „активістів” до свавілля над односельцями. Селяни ж не чинили жодного опору, тому що їх зіткнули між собою на „класовому фронті”, люди масово гинули, а будь – які спроби протесту жорстоко придушувались. Голод як безкровна війна зламав, спустошив українські села, виморив найпрацездатніших хліборобів.

Колективізація і голод започаткували розселянювання – втрату селянина універсала, який правив за господаря, агронома, економіста, носія духовної культури нації. Від голоду загинули цілі покоління, а від так було загублено історичну пам`ять нації, оскільки вмирили батьки, що не встигли передати досвід від свого діда – прадіда. А тому історикам, етнографам, демографам, соціологам, а також кожному громадянину України є над чим подумати...

Голод 1932 – 1933 рр. – не історична минувшина. Він живе у пам`яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх скронях. Живе ця пам`ять і серед жителів села Песець. Вона живе у їхніх спогадах, думках, у переказах очевидців тих страшних часів, і хоча деякі деталі забулися, пішли у небуття і деякі імена, але пам`ять про далекий 1933 – ий живе і досі. За спогадами очевидців у 1932 – 1933 роках від голоду померло близько сорока жителів села Песець. В пам`яті односельчан збереглися такі імена, померлих від голоду:

1 Андрейко Іван

2 Андрейко Прокіп

3 Бойчук Тетяна

4 Бойко Макар

5 Борбух Роман

6 Дудко Микита

7 Дудко Текля

8 Григорчук Арсеній

9 Григорчук Федора (з грудними дітьми)

10 Крук Петро

11 Колісник Лаврентій

12 Жиляк Іван

13 Магаляс Василь

14 Манилюк Фрацина

15 Мельник Ольга

16 Москалюк Пилип

17 Олійник Семен

18 Палко Антон

19 Палко Данило

20 Палко Гафія

21 Палко Марія

22 Палко Софрон

23 Палко Семен

24 Сім`я Лісовиків (чоловік, дружина і діти)

25 Хрипко Леонтій

26 Чорний Гаврило

27 Чорна Олена

28 Шимко Василь

29 Шимко Андрій

30 Шимко Марія

31 Щербата Феодосія і її 3 – річний син – Ваня…

Ці імена – це те, що пам`ятають сьогодні односельчани. Адже багато з тих, хто був свідком страшного голодного лиха, уже відійшло в інший світ, а з ними і страшні спогади. Але є ще серед наших односельчан чимало свідків голодомору. Ці сторінки власного життя їм ніколи не забути, адже таке не забувається. І досі розповідають вони свої спогади з душевним хвилюванням, зі слізьми на очах…

Зі спогадів жителів села Песець про голод 1932 – 1933 рр.:

Колісник Іван Федотович:

Мені тоді було 23 роки. Я добре пам`ятаю голод 1932 – 33 років. Люди вмирали на полях, на вулицях. Ховали покійних як могли. Пам`ятаю, що дуже хотілося їсти, тому їли кору, бурячиння, жом…

Колісник Ганна Миколаївна:

В 1933 році нас розкуркулювали… Приїхали кількома підводами, забирали все підряд. Нас загнали в хату, позакривали вікна. Ми сиділи в хаті цілий день, думали, що нас уб`ють, молилися богу… А ввечері нас відімкнули з криками: «Виходь куркульська мордо». Забирали у нас все, що змогли, навіть посуд. Тато пішов з дому світ за очі, але його знайшли, заарештували і вислали в Новосибірськ. В засланні він прожив лише три роки…

Олійник Ганна Несторівна:

Весною 1933 року дуже голодували. Я збирала на полі посіяний горох, і дуже боялася, щоб ніхто не побачив. Одного дня мама принесла з міста кілька булок, розділила нам усім по одній. А мені дала ще одну, щоб я віднесла на поле братові Василеві, що пас людські вівці. Я йшла і не втрималася – відкусила шматочок, потім другий… і з`їла. Брат прийшов до дому і почав плакати, бо хотів їсти. Я втекла, щоб не били, а мама плакала бо нічого не могла дати нам їсти. Ми вижили усі, бо мали корову, і перебивались сяк – так молоком…

Хрипко Гафія Леонтіївна:

У 1932 році всіх зганяли в колгосп. Ми віддали коня, вівці і все, що мали. В 33 – му році був голод. Я сапала в колгоспі ріпак, і нарвала його. Вдома зварили ріпакової юшки, змішали її з розсолом від квашеного буряка (буряк з`їли набагато раніше). Оцю гірку юшку і пили, від неї і помер батько…

Шелудько Прокіп Іванович:

Весною 33 – го до мене прийшли активісти по заготівлі хліба. Внас нічого не було, то вони забрали останнє – горщик кукурудзи і горщик квасолі. Ішли в колгосп на роботу бо колгоспникам давали ріденьку бевку на обід. Люди хворі, голодні, виснажені і опухлі ішли працювати в поле…

Бойко Йосип Григорович:

Ми пішли в 1932 році в колгосп, але хліба нам того року не дали. З весни 33 – го почався голод. Люди вмирали масово. Я тоді працював в будівельній бригаді. В колгоспі робітникам давали на обід рідкої бевки. Ніколи не забуду тієї бевки… Після жнив стало легше, бо почали пекти сякий – такий хліб із нового урожаю. Але багато до жнив не дожили…

Савлюк Домка Степанівна:

За те, що ми не пішли в колгосп, нас розкуркулювали. Забирали худобу, розібрали стодолу, повиносили з хати майже всі речі, навіть знайшли в печі горщик схованої пшениці. В 1933 році ми дуже голодували. Я дуже спухла. Якось Мельник Сергій видавав дочку заміж. Я пішла на весілля, бо дуже хотіла їсти. Мені дали трішки хліба і гарбузової каші. Прийшла до дому і лягла спати, а коли прокинулася ноги вже трішки стухли. Мабуть те весілля мене врятувало від голодної смерті…

З цих пекучих спогадів, з тих далеких тридцятих років промовляє до нас правда народу, розіпнута на хресті його доля. Страшні мільйоні цифри загиблих внаслідок штучного голоду набувають зрілих, образних форм, застерігають і кличуть. Треба пам`ятати, бо забуття прирікає на очерствіння душі, на втрату історичної пам`яті, предковічних звичаїв, та народних моральних норм. Наш багатостраждальний український народ заслуговує і шани, і поваги. А мам`ячником жертвам хай буде наша пам`ять про минуле, не байдуже ставлення до національної трагедії, що спіткала наш народ у 1932 – 1933 роках.

Вічна пам`ять жертвам голодомору 1932 – 1933 років!

Вічна пам`ять усім безневинним,

Що полягли в голоднії роки!

Пам`ятати завжди ми повинні

Цю пекельну цифру – тридцять три…

Щоб не повторилося подібне,

Щоб минали нас лихі вітри,

Пам`ятати завжди нам потрібно:

Україна…голод…тридцять три…

5 Песець в роки Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані у мобільні угрупування «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км., глибина вторгнення на головних напрямках – 400 – 600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу – це 3/5 військ, що перебували у західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій – України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це чітко виявлялося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 року він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами: економічними – захоплення України суттєво підривало військово – промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50.5%, залізної руди – 67.6, у виплавлені чавуну – 64.7, сталі – 48.9%); воєнними – окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально – політичними – взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу у Червоній армії.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал – фельдмаршал фон Рундштенд, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1.4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1.3 раза більше гармат і мінометів, у 4.9 раза – танків і в 2.4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих обставин для Червоної армії втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 року на житомирсько – київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

13 липня 1941 року через три тижні після початку війни німці окупували Песець, але постійно вони в селі не стояли. Вони стояли у Новій Ушиці.

В село вони приїжджали ловити людей для відправки в Німеччину. Населення не хотіло працювати на ворогів. Молодь ховалася не ночуючи в дома. Особливо важко було робити це взимку. 145 чоловік було вигнано в Німеччину на каторжні роботи. Багато з них під загрозою смерті тікали з дороги або з самої каторги додому, наприклад: Римар Іван Петрович, Олійник Федір Іванович, Кривенчук Павло Феодосович, Ьойко Іван Федорович та багато інших.

Але чимало з вигнаних у Німеччину загинули там, не повернулись до дому. З числа жителів села Песець було багату активних учасників опору фашизмові, які за свою непокірність і патріотичні вчинки потрапили в концентраційні табори смерті: Маутхаузен, Бухенвальд, Белосток та інші, до них належать: Онищук Федір Дем`янович, який попав в концтабір Маутхаузен за вбивство німецького поліцая, залишившись живим після війни Онищук Ф.Д. працював трактористом в колгоспі. Гуцол Андрій Пилипович, виходець з села Ловець, потрапив до рук німців будучи важко пораненим, пізніше з групою своїх товаришів став організатором групової втечі військово полонених з Кастріпського табору. Потім був спійманий і після катувань загнаний в концтабір Бухенвальд, а потім перегнаний в Людвикефельде. Гуцол А.П. був активним учасником групи опору, члени підпільної організації по підготовці повстання в`язнів. Після війни Гуцол А.П працював директором школи в селі Песець.

Потрапили також в фашистські концтабори: Василишин Самуіл Васильович, Стецюк Макар Трохимович. Деякі з жителів села не повернулись з фашистської неволі, загинули там, наприклад: Шершун Марія Дем`янівна, Гуменюк Віра Степанівна, Манилюк Василь Іванович та багато інших.

В районі діяла підпільна організація під керівництвом Терешкова, населення села допомагало партизанам всім можливим.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйона Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою у січні-лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів).

12 березня 1944 року партизани приїхали в Песець відкрили всі склади з хлібом у «загальному дворі» (так тоді називали колгоспне господарство) і розділили весь хліб населенню, німці направили в село карателів, які знущалися з населення.

25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська другого українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

27 березня 1944 року в другій половині дня Радянська армія підійшла до Песця. Німецькі військові частини чинили опір, який радянські війська швидко зламали розбивши вщент німецьке військове з’єднання, яке відійшло до річки Ушиці. В бою біля Песця загинули 43 радянські воїни. Загиблих воїнів похоронили в братській могилі на кладовищі. В 1957 році на цій могилі побудовано пам’ятник.

133 жителі села не повернулися з війни. 186 жителів села Песець за бойові заслуги в боротьбі з ворогами нагороджені орденами і медалями Союзу РСР. Наприклад: Мельник Іван Григорович нагороджений двома орденами червоної зірки і медаллю ”За бойові заслуги„. Червоної Зірки одержав у битві на Орловсько Курській дузі при прориві німецької оборони, яка відкривала шлях для радянських частин на Курськ і Орел. Другий орден Червоної Зірки одержав за визволення міста Росток. Мартинюк Кирило Омелянович нагороджений Орденом слави III ступеня та трьома медалями. Нагороди одержані за героїчні дії на полі бою в боротьбі з німецько фашистськими загарбниками. Шершун Карпо Васильович нагороджений орденом слави III ступеня за активну участь в боях під Сталінградом.

Майже на 900 тисяч карбованців збитків принесла війна для села Песець, не дивлячись на це, населення села приступило до відбудови свого господарства, яке після війни було майже ущент розгромлене.

6 Песець від повоєнних років до 1991 року

Господарство швидко зростало. Після воєнним головою колгоспу був Дюг Семен Авксентійович який працював з 1948 по 1953 р. Саме в цей час зроблено чимало у відбудові народного господарства; збільшено поголів’я тваринницьких ферм, а також поголів’я коней, які в той час були основною тягловою силою.

З 1955 по 1959 рік колгосп очолював Швидченко Дмитро Дмитрович за час його правління в колгоспі було зроблено: побудовано два корівники, тютюносушилку, сушилку для кукурудзи, закуплено і пущено в дію електростанцію, більшість робіт на фермі механізовано, значно підвищено врожайність зернових культур з 14-15ц. в 1952 році до 20 ц. в 1959 році.

З 1959 року колгосп очолював Шершун Карпо Васильович. Протягом 1950-1963 рр. в селі було збудовано цілий ряд нових виробничих приміщень, а саме: корівник на 150 голів в 1955 році корівник на 200 голів в 1963 році, свинарник в 1958 році, 2 кукурудзосховища 1956-1961 рр., вогнева сушила для кукурудзи в 1961 році, сонцева сушила для кукурудзи в 1954 році, 3 тинових сушили для тютюну в 1957 році, кормокухня в 1957 році, кролятник в 1960 році, авто гараж в 1961 році, електростанція 1961 р., гараж майстерня для тракторів 1962 р., баня 1962 р. Господарство колгоспу електрифіковане в 1958 році.

Великий внесок в розвиток колгоспного господарства вніс Жеребець кий Григорій Мойсейович. В той період головою виконкому Песецької Сільської ради працював Сіранчук Павло Васильович, який піклувався про розвиток господарства і піднесення добробуту людей. За час його головування в селі збудовано чотири прала, тобто місця де жителі могли в джерельній воді прати білизну і по сьогодні люди користуються цими пралами.

Пишучи цю історію не можна не згадати рядових працівників полів, ферм, механізаторів, їх дуже багато. Ось деякі з них: ланкова Москалюк Ганна Кирилівна, ланкова Зваричук Параска Данилівна, доярки Колісник Докія Артемівна, Шершун Галина Семенівна, Колісник Олена Микитівна, телятниці Довгань Любов Остапівна, чабани Чорноконь Іван Васильович, Задунайська Марія Анатоліївна, Крук Федір Пилипович, Мельник Ніна Яківна, Крук Марія Феодосіївна, Бохневич Микола Павлович, Шевчук Іван Павлович, , свинарки Біла Ніна Миколаївна, Яцко Фросина Михайлівна, яка за великі виробничі показники нагороджена орденом Леніна, механізатори Лапчук Іван Якимович, Зваричук Іван Федорович, Манилюк Василь Олексійович, Андрейко Микола Прокопович, Бойко Іван Федорович, Колісник Дмитро Федотович, Бойчук Степан Кирилович, Григорчук Іван Тимофійович, ковалі Москалюк Василь Іванович, та багато інших.

Ці трудівники колгоспного виробництва за багаторічну працю удостоєні високих трудових нагород орденів Жовтневої революції, Трудового червоного прапора, і багато інших трудових нагород.

З 1966 по 1972 рр. в селі споруджувалося приміщення типової восьмирічної школи, одночасно будувалося двоповерхове приміщення сільського універмагу, який прийняв відвідувачів у січні 1971 року, а також приміщення гаража і тиковки. В 1970 році було збудоване нове приміщення сільської ради. Головою сільської ради працювала Манилюк Олександра Павлівна, головою колгоспу Жеребець кий Григорій Мойсейович.

В селі збудовано 0,5 км. бруківки, прокладено по селу водопровід. Зараз в селі діє 320 водороздільних колонок, по селі висипано 3 км. доріг жерствою. Певна робота по благоустрою села, підвищення добробуту людей, покращення його естетичного вигляду проводилась під керівництвом голови виконкому Песецької сільської ради Зваричука Андрія Івановича, голови правління колгоспу імені Леніна Зваричука Володимира Гавриловича, секретаря партійної організації Солов’я Василя Семеновича. При їхній спільній роботі по селу висипаються жерствою дороги, ремонтуються раніше висипані дороги. В 1989 році було відкрито нове приміщення поботової майстерні для надання жителям села різних послуг. В цьомуж році було побудовано п’ять житлових будинків для трудівників села.

З ініціативи Солов’я Василя Семеновича при допомозі голови правління Зваричука Володимира Гавриловича було проведено реконструкцію скверу де знаходиться обеліск загиблим воїнам односельчанам в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. Встановлено з міді скульптуру жінки матері. Старий дерев’яний паркан який прогнив замінено на металічний. Проведено реконструкцію братської могили воїнам – визволителям, яка знаходиться на місцевому кладовищі. Гіпсовий пам’ятник який був встановлений в 1957 році руйнувався, тому замінили старий постамент новим, а гіпсова скульптура воїна земляка мідною скульптурою.

Спільно з виконкомом сільської ради, який очолював Зваричук А.І. головою правління колгоспу Зваричуком В.Г. секретарем парторганізації Солов’йом В.С. було прийнято рішення про благоустрій могили воїна – інтернаціоналіста В. Бойчука, який загинув в Афганістані, а біля поля яке носить його ім’я встановлено пам’ятний знак. Головою правління колгоспу Зваричуком В.Г. було розпочато будівництво типових дитячих ясел, а закінчено будівництво головою правління Космаком В.С. в 1993 році.

Для того, щоб успішно виконувати виробничі завдання в усіх виробничих підрозділах діяли депутатські пости, а саме на вівцефермі, фермі ВРХ, тракторному стані, зерноочисному пункті, школі.

А коли відчуваються економічні труднощі, які призводять до різних негараздів, в час розбудови держави спільна робота виконкому сільської ради, депутатів, громадських організацій, виробничих підрозділів, які розміщені на території сільської ради потрібна як ніколи.

7. Сьогодення нашого села

Наприкінці 80-х років спостерігається уповільнення темпів розвитку економіки. Як у промисловості так і в сільському господарстві бувшого СРСР, а далі застій в економічному житті, знизився національний дохід. Це призвело до розпаду СРСР.

У 1991 році було проголошено незалежність держави Україна. Як для населення України так і для жителів нашого села настали нелегкі часи. Не вистачає коштів на придбання нової техніки, запчастин, паливно-мастильних матеріалів, міндобрив. Колгосп імені Леніна реорганізувався в колективне сільськогосподарське підприємство „Песецьке”. А з 2000 року формується ТОВ АФ. „Дністрянка”. Керівництво агрофірмою з 2000 року здійснює тендітна, але вольова жінка Крамар Юлія Владиславівна. За роки її господарювання агрофірма „Дністрянка” добилася найвищих результатів в районі за що занесена на району дошку пошани.

Основна продукція вирощування: пивоварний ячмінь для товариства „Оболонь” м. Києва, пшениця та дослідна культура ріпак.

Певних успіхів жителі нашого села досягли в соціальній сфері.

В 1993 році введено в експлуатацію приміщення типових дитячих ясел на 50 місць. Заслуга в цьому керівників господарства ім.. Леніна та КСП „Песецьке” Зваричука Володимира Гавриловича та космака Віктора Савовича.

В 1995 році відкрито Православну церкву Різдва Присвятої Богородиці. Реставрацію церкви проведено за кошт прихожан та КСП „Песецьке”.

Протягом останніх років продовжувалося прокладання водопроводу по селу, збудована міні пекарня , відкрито ряд магазинів для послуг населення.

В 2004 році при сприяні агенції в складі сільського голови Зваричука А.І. (голови агенції) та членів агенції : Перепелиці В.І. Сіваша В.А., Волосянко В.Ф., Бойко І.В. фондом соціальних інвестицій розпочато капітальний ремонт школи, замінено покрівлю, майже всі вікна і двері шкільного приміщення, встановлено газове устаткування в шкільній котельні, підведено природній газ. На даний час залишилася не велика частина робіт по завершенню роботи школи.

Великою радістю для мешканців села є його газифікація.

В 2004 році 11 жовтня за ініціативи сільського голови Зваричука А.І. зібрався схід села на якому ставилося питання газифікувати село. Було дуже багато скептиків, які не вірили, що до села можна підвести природній газ. Але більшість людей повірили районному керівництві яке було на сході і в свої сили. Адже газифікація повинна була проводитися за кошти громадян села.

На сході села була утворена ініціативна група з депутатів, членів вуличних комітетів, активу села в такому складі: Костюк І.І. Сіваш В.А., Колісник Л.І., Фомов В.І., Олійник Н.В., Біла Н.М., Римар Н.С., Савлюк О.Д., Рига А.О., Манилюк В.І., Савлюк І.В., Дудко В.О., Щербатий В.Й., Бойко В.С., Щербатий С.С., Петручак В.М., Дєдков В.М., Зваричук С.Д., Ковальчук В.А., Олійник Л.І., Зваричук О.В., Дерен І.П., Рига Н.Ф., Григорчук Л.М., Перепелиця В.І., Савлюк П.О., Зваричук С.Ф., Томашевський А.І., Лапчук О.І., Погомій І.Г., Савлюк І.Л., Дерен І.С. Ревізійна комісія: Зваричук О.Й., Дерен Л.І., Мельник О.П., Губи літ Р.Ф.

Завдяки цим людям, а особливо Дерена І.П. та сільського голови Зваричука А.І., який з 1986 року по даний час на посаді сільського голови, 12 листопада 2005 року в центрі села загорівся голубий вогник. В село прийшов природний газ. На даний час газифіковано близько 250 осель. В грудні 2006 року було відкрито новий медпункт у реконструйованому приміщені побутової майстерні збудованій у 1989 році.

За підсумками районної держадміністрації та районної ради Песецька сільська рада зайняла 1 місце в районі, а сільський голова Зваричук А.І. занесений на району дошку пошани.

8. Наші славні односельчани

Наша песецька земля завжди славилася своїми трудівниками. Багато з них нагороджені орденами і медалями.

Яцко Фросина Михайлівна, свинарка колгоспу імені Леніна в 1972 році за високі виробничі показники нагороджена орденом Леніна. (Померла в 1992 році.)

Орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного прапора, Знаком Пошани, Трудової Слави нагороджені нині пенсіонери чабани колгоспу імені Леніна Крук Марія Феодосіївна, Крук Федір Пилипович, Чорноконь Іван Васильович, Задунайська Марія Анатоліївна, (в 2001 році померла). Трактористи Григорчук Іван Павлович, Зваричук Іван Федорович, (помер в 2005 році). Доярка – Колісник Євдокія Артемівна, ланкові – Зваричук Парасковія Данилівна, Москалюк Ганна Кирилівна.

Гордістю нашого села є наші земляки, які і нині трудяться і досягають значних успіхів на нашій землі та навіть поза межами України серед них:

Тимцуник Василь Іванович, кандидат історичних наук, доцент кафедри державного управління і менеджменту Української Академії державного управління при Презедентові України. Викладач теорії та історії державного управління та організації менеджменту. Автор понад 20 наукових праць з історії і теорії державного управління.

Онищук Пилип Давидович, професор, доктор біологічних наук ТОВ „Біостім” м. Сочі.

Андрійко Мирослав Михайлович, головний лікар Хмельницької міської об’єднаної стоматологічної поліклініки, лікар вищої категорії. Закінчив Українську Академію державного управління при Президентові України. В 2002 році присвоєно звання – Магістр державного управління.

Андрейко Михайло Федорович пройшов нелегкий шлях від простого лікаря до медичного директора міжобласного клінічного психо – неврологічного центру міста Дніпропетровська.

Савлюк Олександр Володимирович. Закінчив Чернівецький медичний інститут. Саратовську аспірантуру. Тривалий час працював начальником військово – медичної служби військового округу в Азердбайжані. Нині живе в місті Дніпропетровську, працює викладачем медицини при військовій кафедрі Дніпропетровського університету.

Бойко Володимир Андрійович. Закінчив Харківське льотне училище, Київську військову Академію, Служив на Сахаліні, брав участь в бойових вильотах під час війни в Афганістані. В даний час проходить службу в Ставропольському краї, військове звання підполковник.

Олійник Мирослав Вікторович на даний час працює головним лікарем Муровано – Куриловецької районної лікарні Вінницької області, та багато інших.

Висновки

У кожної людини є місце на землі, до якого вона завжди спішить, з яким пов’язані найкращі і найтепліші спогади. Це рідний край, рідне село, рідна батьківська хата… Це наша так звана мала Батьківщина… І дороге нашому серцю, усе, що із нею пов’язане: дитячі спогади, традиції, звичаї, пісні, обряди і звісно ж, прадавня історія…

Історія села Песець – цікава, самобутня, оповита легендами і переказами. Тому вивчаючи її, я наче торкаюся до чогось святого, заповітного.

Здавна в нашій місцевості розповідали легенди і перекази, про густі прадавні ліси, що росли тут, рідкісних звірів – голубих песців, що в них водилися. Переказували також і про князя Данила Галицького, який начебто любив тут полювати. Підтверджують ці легенди і топонімічні відомості: назва села – Песець, і річки Данилівна. Як виявилося в результаті вивчення історичних джерел, перша згадка про село датується серединою XIII ст. в давньоруському літописі. Тут розповідається, що князь Данило у 1241 році „еха до Бакоты и Калиуса” з метою „уставити землю” через ряд поселень, в тому числі і Песець.

З 1255 року Песець як і все Пониззя знаходився більше ста років під татарським володінням. В 1362 році з перемогою Литовських князів над татарами, Песець відійшов під Литовське панування. В 1430 році Поділля відійшло під владу польських магнатів. Саме про це і йдеться в праці відомого українського історика, першого президента України – М.С.Грушевського, яку він написав про Барське староство, будучи студентом київського університету.

Жителі с. Песець брали активну участь у Визвольній війні українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького. Про це згадується у працях таких істориків як Марчинського Л. та Молчановського Н.

Цікавим для вивчення є і період історії села Песець кін XVIII – поч.XXст. В цей час Песець входив до складу Російської, царської держави. З цим періодом також пов’язані цікаві перекази і бувальщини про барона Местмафера, що володів селом і навколишніми землями.

Збереглося у вживані наших сельчан чимало топонімічних даних – назв місцевостей, таких як „баронська вода”, „баронська криниця”, „Тєнькова хата” то що. Живими пам’ятками і нині залишаються житлові і господарські будівлі самого барона Местмафера, що до недавна використовувалися колгоспом у господарських цілях.

Складним і водночас цікавим є вивчення історії села радянської доби. Адже навіть відомі факти цього періоду потребують переосмислення і додаткового вивчення. Так, якщо дані по організації в нашому селі колгоспу і роботи компартії були відомі, то про людей, які чинили опір колективізації доводилося збирати спогади очевидців по крихтах таким чином виплили із забуття імена та долі „розкуркулених”, та „неблагонадійних”.

Мало вивченим на сьогоднішній час залишається період історії 30-их років XX ст., зокрема голодомор 1932-1933 років. Відсутність історичних джерел і архівних документів ускладнюють дослідження в цьому напрямку. Тож чи не єдиним джерелом вивчення голодомору 1932-1933 років у селі було збирання спогадів очевидців. Цю роботу почав вчитель історії а нині директор Песецької ЗОШ Перепелиця Василь Іванович. Кілька років він розпитував людей про події тих часів, і записував їх спогади, це і дало можливість принаймі приблизно змалювати події тих страшних для українського народу років. За спогадами очевидців у 1932 – 1933 роках від голоду померло більше 40 жителів села Песець. Нажаль, нині більшість із тих людей, чиї спогади промовисто розповідають про страшну правду голодомору 1932 – 1933 років, відійшли у вічність…

Спогади очевидців (ветеранів, учасників бойових дій, вдів, в’язнів фашистських концтаборів) були вагомим джерелом при вивчені подій Великої Вітчизняної війни і участі у ній жителів села Песець. Так в роки війни на різних фронтах загинуло 133 наших воїнів односельчан, 145 жителів нашого села були вивезено в Німеччину на каторжні роботи, 13 із них там і загинули. Від фашистських загарбників село було визволено 27 березня 1944 року. В бою за село песець загинуло 43 радянських воїни, що поховані в братській могилі. За бойові заслуги орденами і медалями були нагороджені 186 наших односельчан.

Цікавим був етап роботи при вивчені сучасної історії села. Вивчаючи дані сільської ради і колишнього колгоспу, стало відомо про розвиток і благоустрій села в 70-90-их роках минулого століття, чисельність населення, стан освіти і культури, духовні і культурні здобутки наших сельчан.

Окремим питанням роботи було вшанування жителів села Песець, наших земляків, що досягли успіхів в нашій країні і навіть за її межами, та є гордістю нашого села це Тимцуник В.І., Онищук П.Д., Андрійко М.М., Павлюк О.В., Бойко В.А., Олійник М.В. та багато інших.

Вивчення історії рідного краю є дуже актуальним нині. Адже з історії кожного куточка, кожного села, краю і складається славна, героїчна історія нашого народу. І не зважаючи на те, що Україна ось уже 15 років є незалежною державою, ще й досі багато питань з її історії залишаються не вивченими. Поступово до нас повертаються забуті імена, факти, архівні документи, які потребують нових досліджень. Водночас відходять у вічність люди – очевидці і учасники історичних подій. Тому потрібно поспішати збирати спогади, вивчати різні історичні джерела історії, щоб залишити після себе не „білі плями”, а живу, правдиву картину життя. Щоб кожне наступне покоління знало нашу історію, вивчало її і гордилося нею.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1999.- 568 с.

2. Винокур І. Трубчанінов С. Історія Поділля та Південно – східної Волині. Книга 1. – Кам’янець – Подільський. Центр Поділлєзнавства. 1993. – 112 с.

3. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

4. Грушевський М. Історія України – Руси. В 11 т. 12 кн. – К., 1991 – 1998.

5. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.1 – 2. – К., 1991.

6. Історія Української РСР. У восьми томах, десяти книгах. Т. 8. – К.: Наукова думка, 1977. – 687 с.

7. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. – 710 с.

8. Нариси історії Поділля. На допомогу вчителю. – Хмельницький: Облполіграфвидав, 1990. – 328 с.

9. Селянський рух на Україні 1826 – 1849 рр. Збірник документів і матеріалів. Головне архівне управління при Раді міністрів УРСР. – К.: Наукова думка, 1987. – 526 с.

Додаток А

Список воїнів – односельчан, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни

1. Андрейко Василь Павлович

2. Андрейко Федір Прокопович

3. Андрейко Степан Никифорович

4. Андрейко Арсен Арсенович

5. Андрейко Тимофій Михайлович

6. Бойко Василь Григорович

7. Бойко Радіон Захарович

8. Бойко Яків Карпович

9. Бойко Михайло Муйсійович

10. Бойко Василь Гаврилович

11. Бойчук Кирило Савович

12.Бойчук Кирило Степанович

13. Бойчук Іван Олексійович

14. Бойчук Леонтій Тимофійович

15. Борбух Олексій Феодосійович

16. Баранчук Василь Михайлович

17. Баранчук Іван Родіонович

18. Бурдейний Іван Іванович

19. Бурдейний Григорій Павлович

20. Гуменюк Петро Федорович

21. Гуменюк Дем’ян Степанович

22. Гайдук Олексій Гаврилович

23. Губиліт Олександр Васильович

24. Григорчук Остап Григорович

25. Гураївський Григір Андрійович

26. Грушко Степан Макарович

27. Григорчук Микита Іванович

28. Гуменюк Пилип Дмитрович

29. Григорчук Григір Макарович

30. Гайдук Федір Гаврилович

31. Григорчук Василь Іванович

32. Гайдук Тимофій Гаврилович

33. Гайдук Антон Микитович

34. Григорчук Григір Андрійович

35. Григорчук Михайло Григорович

36. Дудко Захарій Прокопович

37. Дерен Пилип Микитович

38. Жиляк Василь Іванович

39. Зваричук Григорій Іванович

40. Зваричук Микола Васильович

41. Зваричук Никифір Федорович

42. Зваричук Григорій Павлович

43. Зваричук Петро Іванович

44. Зваричук Павло Іванович

45. Зваричук Михайло Іванович

46. Зваричук Василь Іванович

47. Зваричук Андрій Павлович

48. Зваричук Семен Гнатович

49. Зваричук Петро Федорович

50. Іванчук Володимир Семенович

51. Кривенчук Павло Феодосович

52. Кривенчук Степан Онуфрійович

53. Кривенчук Григір Мефодійович

54. Кривоногий Афанасій Павлович

55. Кривоногий Василь Гаврилович

56. Костюк Іван Олексійович

57. Крук Федір Артемович

58. Крук Федір Андрійович

59. Крук Василь Васильович

60. Лапчук Михайло Антонович

61. Лапчук Василь Антонович

62. Лапчук Григорій Семенович

63. Лапчук Антон Семенович

64. Москалюк Іван Мефодійович

65. Москалюк Іван Костянтинович

66. Москалюк Григорій Мефодійович

67. Манилюк Олексій Ілліч

68. Манелюк Петро Іванович

69. Мельник Данило Артемович

70. Мельник Василь Семенович

71. Мельник Іван Іванович

72. Мельник Арсен Федорович

73. Олійник Сергій Тимофійович

74. Олійник Олександр Семенович

75. Олійник Павло Федорович

76. Онищук Лаврентій Парфентійович

77. Онищук Михайло Онуфрійович

78. Онищук Никифір Авксентійович

79. Онищук Григорій Константинович

80. Онищук Константин Іванович

81. Палко Іван Іванович

82. Палко Федір Мойсейович

83. Палко Яків Іванович

84. Палко Степан Прокопович

85. Палко Самуіл Прокопович

86. Палко Гнат Самуілович

87. Пох Іван Антонович

88. Пастух Зіновій Іванович

89. Проциш Іван Павлович

90. Перепелиця Кирило Микитович

91. Попружний Василь Степанович

92. Попружний Іван Васильович

93. Присяжнюк Захар Романович

94. Римар Дем’ян Созонович

95. Римар Василь Власович

96. Сівак Пилип Гаврилович

97. Павлюк Іван Макарович

98. Столярчук Федот Ісакович

99. Савлюк Олександр Юхтимович

100. Савлюк Касіян Феодосович

101. Савлюк Ісаак Миколайович

102. Савлюк Іван Наумович

103. Савлюк Тимофій Феодосович

104. Стецюк Семен Терентійович

105. Сіранчук Іван Власович

106. Сіранчук Григорій Антонович

107. Савлюк Афанасій Степанович

108. Савлюк Степан Лук’янович

109. Смольніцкий Йосип Арсенович

110. Сапригін Афанасій Іванович

111. Савлюк Степан Миколайович

112. Савлюк Олександр Федорович

113. Савлюк Василь Томашович

114. Савлюк Микола Федорович

115. Савлюк Порфирій Федорович

116. Савлюк Микола Юхтимович

117. Тимцуник Павло Данилович

118. Тимцуник Павло Трохимович

119. Тимцуник Никифір Федорович

120. Тимцуник Юхим Федорович

121. Тимцуник Олексій Микитович

122. Тимцуник Григір Романович

123. Туряк Михайло Ісакович

124. Чорна Марія Микитівна

125. Чорний Михайло Панасович

126. Чорний Максим Тимофійович

127. Шимко Петро Васильович

128. Шимко Андрій Апполонович

129. Шершун Семен Родіонович

130. Шершун Іван Степанович

131. Шершун Мефодій Семенович

132. Шершун Василь Іванович

133. Яцко Софрон Андрійович

Додаток Б

Список відомих прізвищ воїнів, що загинули, визволяючи село Песець, і поховані у братській могилі.

1. Бригеда

2. Аланазаров

3. Джежелей

4. Добренко

5. Зайдула

6. Крячек

7. Кугатов

8. Ніконенко

9. Павлов

10. Расулов

11. Соколов

12. Тропін

13. Токаренко

14. Ткаченко

15. Уразов

16. Федюнін

17. Шить

18. Шамота

Додаток В

Список односельчан, які не повернулися додому, а загинули на каторжних роботах в Німеччині в 1942 – 1945 рр.

№ п/п	Призвище, ім’я та по батькові	Рік народження	Рік та місце загибелі
1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13.	Шершун Марія Дем’янівна Манилюк Василь Іванович Гуменюк Віра Степанівна Москалюк Фімія Данилівна Москалюк Ганна Данилівна Лапчук Леонтій Семенович Пох Тимофій Іванович Москалюк Іван Костянтинович Кузик Фросина Пилипівна Гоголь Наум Миколайович Григорчук Дарина Григорівна Кривенчук Яким Мефодійович Римар Григорій Семенович	1923 1923 1915 1923 1927 1922 1922 1925 1921 1913 1925 1921 1927	1943 р. м. Теген 1943 р. м. Теген 1944 р. м. Течен 1944 р. м. Берлін 1943 р. м. Теген 1943 р. м. Аушвіц 1943 р. м. Аушвіц 1943 р. м. Аушвіц 1944 р. м. Берлін !943 р. концтабір Бухенвальд 1945 р. м. Берлін 1944 р. весна м. Дукс. Чехія Судецка обл. 1944 р. концтабір Ораненбург

Додаток Г

Список громадян Песецької сільської ради, які були на примусових роботах в Німеччині.

1. Палко Василь Максимович

2. Колісник Федір Федотович

3. Чирко Фросина Сергіївна

4. Гуменюк Віра Данилівна

5. Григорчук Марія Федорівна

6. Андрійко Марія Остапівна

7. Павлюк Олександр Касіянович

8. Москалюк Ганна Никифорівна

9. Горбатюк Ірина Мефодіївна

10. Губи літ Тетяна Василівна

11. Олійник Ганна Василівна

12. Чернова Фросина Іванівна

13. Юхименко Ганна Пилипівна

14. Волкова Ганна Леонтіївна

15. Тимцуник Марія Макарівна

Померли до 16.02.1999 року

1. Біла Ірина Мойсеївна

2. Зваричук Настя Михайлівна

3. Тимцуник Іван Микитович

4. Онищук Оксана Павлівна

5. Бойчук Ганна Самуілівна

6. Палко Ганна Панасівна

Померли після 16.02.1999 року

1. Табунська Лідія Дмитрівна

2. Бойко Петро Пилипович

3. Гуменюк Катерина Терентіївна

4. Григорчук Василь Тимофійович

5. Онищук Іван Авксентійович

6. Савлюк Паладина Сидорівна

7. Чорний Олексій Микитович

8. Бурдейна Юстина Лук’янівна

9. Зваричук Ганна Павлівна

10. Бурдейна Ганна Авксентіївна

11. Палко Гафія Лук’янівна

Додаток Д

неділю, 30 березня 2014 р.

неділю, 30 березня 2014 р.